Українські традиції

До вашої уваги – цікаві етнотренінги в нашій зеленій садибі. Нам усе це дуже подобається, тому з радістю поділимося з нашими гостями.

Жіночі старовинні головні убори: намітка, очіпок, хустка, вінок, як одягати і носити.

Виготовлення ескізу українського весільного рушника.

Бажаючих навчимо доїти корову, віяти молоко, гнітити сир, бити вершкове масло; можете спробувати певні сільські заняття (по сезону): косити, копати, полоти, рубати, мазати глиною (з соломою або кізяком!)

Виготовлення макету української глиняної хати 11 століття.

Українська традицийна і обрядова кулінарія  – з дегустацією. Звісно, все натуральне і за старовинними рецептами: потапці, горобці, жайворонки, пундики, пашкети, товченики і ще багато усякої смакоти. Особливо цікава тема – ОБРЯДОВЕ ПЕЧИВО.
Майстер-класи з народного вжиткового мистецтва від майстрині – господині садиби (перелік – у окремому розділі).

Композиція "Стрітення"

Композиція “Стрітення”

СТРІТЕННЯ, 15 лютого

Стрітенська свічка

Свічка супроводжувала людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.

Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Зараз таких умільців залишились одиниці. Свічки, кручені з вощини не рахуються, адже так їх ніколи не робили.

За способом виготовлення свічки бувають – сукані (качані), литі та мокані. Відомий народознавець Василь Скуратівський свідчить: «Качані (сукані) свічки виготовляли в такий спосіб. Шмат білого воску розм’якшували у теплій воді, розминали руками. Потім на рівненькій дощечці чи столі розкачували віск у продовгувату трубочку, яка нагадувала форму свічки. Натомість, спеціальною дощечкою катанням довершували виріб, щоб свічка набувала відповідної форми. Коли ж було зроблено певну кількість заготовок, на них спеціальним ножем робили поздовжні розрізи, в які рівненько укладали гніт, тоді свічки знову качали дерев’яною дощечкою, щоб не було видно слідів прорізу…”

Я зробила іншим способом: нагріла віск на папері для випічки, поклала вздовж м’якого воску нитку з льону і розкачувала застигаючий віск на твердій поверхні. Ось такий мій перший досвід з сукання свічки:

Бджолиний віск і лляна нитка.

Бджолиний віск і лляна нитка.

Ще тепла качана свіча.

Ще тепла качана свіча.

Ще теплу свічку треба гарно викачати на твердій поверхні , тримаючи зверху дощечкою.

Ще теплу свічку треба гарно викачати на твердій поверхні , тримаючи зверху дощечкою.

Триглави, або свічки-трійці.

Триглави, або свічки-трійці.

Оздоблення свічок фарбованим воском.

Оздоблення свічок фарбованим воском.

Для триглавів я використала готові воскові свічки: трохи нагріла їх і скрутила, залишила тільки вгорі вільні кінчики.  Потім розігріла шматочок воску від червоної свічки і прикрасила ним скачану і скручені свічки. На Стрітення буду освячувати їх у церкві разом з водою.

 

Найважливіша прикмета означеного символу полягає в тому, що він супроводжував людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.

 

Виготовленню свічок відводилося значне місце в традиційно-побутовій культурі українців. Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Особливого значення надавали богоявленській, громничній, страсній свічкам та свічці-трійці: вони обереги від усього злого, “нечистого”. Основні семіотичні характеристики свічки моделювалися через систему звичаїв та обрядів, у яких вона використовувалася. У родильній обрядовості воскова свічка виступала оберегом матері та новонародженого. У весільній обрядовості вона була символом щастя, благополуччя, добробуту, міцності й довговічності подружнього єднання. У поховальних обрядах свічку використовували для того, щоб “освітити шлях душі” вмираючого і вберегтися від недобрих сил. У поминальній обрядовості свічки невід’ємні атрибути тризни, жертва предкам, яка віддавалася за чітко встановленим обрядом, що символізувало духовну єдність і незгаслу пам’ять про тих, хто відійшов у небуття. В повсякденному житті воскові свічки була оберегом, а в календарній обрядовості мали символічну очищувальну, відроджувальну силу.

“Громовиця”, “громниця” – товста 20-30 см завдовжки свічка, щоб вистачило її протягом року. Своїх магічних властивостей вона набувала лише після освячення у церкві під час служби на Стрітення. Несучи «громовицю» до храму, прикрашали її гілочками ялини, сушеними травами і льоном – його теж освячували на це свято щоб потім лікувати багато хвороб. Добре було також свічку обгорнути платком чи рушничком.

Коли верталися додому, на дверях випалювали хрест, а саму свічку ставили на покуті за іконами. Вважалося, що такі дії забезпечать вашу хату від вторгнення нечистої сили. Першого разу в оселі її запалювали відразу по службі, аби весняна повінь не зіпсувала озимих, а також сильні морози не шкодили дерев.

Щоб діти не лякалися грому й не боялися вовків, на Стрітення їм навхрест підсмалювали громничкою волосся: на лобі, потилиці й над вухами. Такий символічний хрест також мав оберігати від наглої смерті під час грози.

Коли її запалювали під час грози перед іконами, то молилися:”Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, – повне Небо і земля слави Твоєї”. Адже колись, коли хата була дерев’яна, а стріха солом’яна – блискавка могла спричинити пожежу. А за народними повір’ями, те, що загорілось від блискавки не можна було гасити – бо то сам Бог запалив. Також народ вірив, що грози з блискавками то шум від колісниці святого Іллі, який їздить на своїх білих конях по небу і вражає нечисту силу блискавицями. От тому грози й боялися – аж раптом після вчорашньої сварки в хаті залишилась якась нечиста сила – тому в хаті, а особливо біля печі ніколи не сварилися. Не вживали лайливих слів «бо піч почує». Тоді ж і хліб не зійде і не підрум’яниться!

Якщо боліли зуби, радили її кусати й гризти. Громничкою обкурювали всю господу під час епідемій та інфекційних захворювань, діжу, коли вперше розчиняли тісто з борошна нового врожаю, худобу перед вигоном на пашу. Брали її з собою “на щастя” на першу оранку й зажинки. Із запаленою громничкою обходили поля, щоб уберегти їх від шкідників і бур’яну.

Запалювали громничну свічку ще протягом року у таких випадках:

– коли над оселею гуляє страшна негода;

– коли виникали труднощі при пологах;

– коли у селі пожежа, або катаклізм;

– коли починалася війна;

– коли людину схопить “чорна хвороба” (епілепсія);

– як людина помирала, запалювали свічку, аби спокійніше перейти їй у світ інший.

Старі люди казали: якщо йти полем чи лісом, а навколо — блискавиця і б’ють громи, варто тільки подумати, що у хаті є освячена свічка-громниця, і блискавка втрачає свою вбивчу силу.